Ще у XX ст. в культурі розпочалися процеси, які багато хто з
культурологів називає її третьою фазою, або третьою історичною
революцією. Мається на увазі, що людство раніше вже пережило дві
глобальні історичні революції, або дві тривалі фази розвитку — аграрну
та індустріальну, і тепер вступає у фазу постіндустріальної історії.
Концепція пості індустріального суспільства фактично стала подальшим
розвитком популярної в 60-х роках XX ст. теорії індустріального
суспільства французького філософа Р. Арона (який пов’язував надії на
розвиток людства з науково-технічним прогресом й піддавав критиці
концепцію “меж зростання” Римського клубу) та учення про стадії
економічного зростання американського соціолога й історика В. В. Ростоу.
Серед найвідоміших учених, які розробляли проблематику
постіндустріально-го суспільства, слід назвати таких, як Д. Белл, Г.
Кан, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, Ж. Фурастьє, А. Турен та ін. Слід також
зазначити, шо багато хто з дослідників нерідко використовував своє
термінологічне означення “постіндустріальної” культури. Так, Бжезинський
пише про “технотронне” суспільство, Тоффлер — про “надіндустріальну”
культуру і т.д. Але в будь-якому разі завжди йдеться про періодизацію,
засновану на рівні розвитку техніки і галузевому та професійному поділі
праці.
Одним з основних розробників концепції постіндустріального суспільства
вважається американський науковець, фахівець у галузі суспільного
прогнозування Деніел Белл. У своїх книгах “Прихід постіндустріального
суспільства” та “Культурні суперечності капіталізму” Белл стверджує, що
різні сфери культури (технологія і соціальна структура, політика і
мистецтво і т.д.) є самостійними і роз’єднаними в тому сенсі, що кожна з
них має власну незалежну логіку розвитку. Тому рушійні сили розвитку
суспільства мають декілька джерел (а не одне, — наприклад,
економічно-трудові відносини згідно з марксистською теорією) і, за
Беллом, науково-технічна революція може зробити зайвою революцію
соціальну. Загалом допускаючи як варіант можливість аналізу розвитку
історії крізь призму форм власності та трудових відносин (і виділення,
відповідно, епох феодалізму, капіталізму та навіть соціалізму), Белл
усе-таки наголошує на тому, що більш плідною й перспективною в науковому
відношенні є інтерпретація всесвітньої історії саме в аспекті
технології й знання.
Концепція постіндустріального суспільства в найзагальнішому вигляді
зводиться до того, що залежно віл рівня технологій у культурі послідовно
переважають: “первинна” сфера діяльності (тобто сільське
господарство), “вторинна” (тобто промисловість) і, нарешті, тепер
формується “третинна” сфера діяльності (тобто сфера послуг). Кожній з
цих трьох стадій властиве домінування певних форм соціальних
інститутів: в аграрній культурі це церква й армія, в індустріальній —
корпорації, в постіндустріальній — університети та інші наукові
заклади. Відповідно елітою доіндустріальної аграрної культури є
священики й феодали, індустріальної — бізнесмени, постіндустріальної —
вчені та спеціалісти-професіонали.
Таким чином, домінування третинної сфери діяльності — сфери послуг
закладає основи постіндустріального суспільства, в якому провідну роль
починають відігравати наука й освіта. З часом категорія інформації стає
ключовим поняттям досліджень постіндустріальної культури. Приблизно з
80-х років минулого століття концепція постіндустріалізму отримує
розвиток у теорії “інформаційного суспільства”. У дослідженнях таких
футурологів, як Ж. Ж. Серван-Шрейбер, Е. Масуд, Дж. Нейс-біт, у доповіді
“Мікроелектроніка”, підготованій у межах Римського клубу, та в низці
інших праць поняття постіндустріального й інформаційною суспільства
практично ототожнюються. Причина подібного ототожнення в тому, що
постіндустріальний стан культури (або, як нерідко говорять, цивілізації)
насамперед позначається бурхливим розвитком так званих інформаційних
технологій. З поняттям інформаційних технологій безпосередньо пов’язане і
поняття інформаційного суспільства.
Приблизно до середини минулого століття термін “інформація” розуміли
переважно як повідомлення або відомості, якими обмінюються люди. Ще у
20-х роках XX ст. у зв’язку з розвитком технічних засобів комунікації
(радіо, телефон, телеграф і т.д.) і зростанням обсягу повідомлень, що
передаються із застосуванням технічних засобів, постала необхідність їх
вимірювання (для поліпшення якості передачі), і були зроблені перші
спроби виміру кількості інформації. В 1948 р. К. Шеннон та В. Вівер
створили математичну теорію інформації, в якій використано ймовірнісні
методи для виміру кількості інформації та запропоновано абстрактну схему
зв’язку, що складається із шести компонентів (джерело інформації,
передавач, лінія зв’язку, приймач, адресат та джерело перешкод). У
ймовірнісній теорії під інформацією розуміли вже не будь-які
повідомлення, якими обмінюються люди (в тому числі й технічними каналами
зв’язку), а лише такі, які зменшують невизначеність у отримувача
інформації. Невизначеність же існує тоді, коли через неповноту
інформації постає проблема вибору однієї з двох або більше можливостей.
Поряд із імовірнісним варіантом теорії інформації К. Шеннона досить
скоро з’явилися й інші її математичні варіанти — топологічний,
комбінаторний, динамічний, алгоритмічний і т.д. Усі математичні підходи
до інформації описують лише знакову .структуру повідомлень і є
своєрідними синтаксичними теоріями. Змістовий же (смисл, значення) та
аксіологічний (цінність, корисність) аспекти інформації досліджуються
семантичною та прагматичною теоріями інформації. Крім кількості,
цінності та змісту, інформації притаманні й такі властивості, як
правдивість, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість,
доведеність, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність,
надійність та виразність. Перелічені аспекти інформації досліджуються в
її соціальній теорії.
В розумінні самого поняття інформаційного суспільства можна виділити три
основні підходи: технологічний, комунікативний, соцієнтальний.
Технологічний підхід пов’язаний із ресурсно -енергетичним, технічним
розумінням інформаційних технологій як нового вдосконаленого рівня
знаряддєвих або “машинних” засобів підвищення продуктивних сил, як
різновиду ресурсів. Стара умовна схема “людина — машина” перетворюється
тут на більш сучасну схему “людина — комп’ютер”. Інформаційна
технологія у цьому випадку пов’язується з електронним способом
зберігання, обробки інформації й документації та створенням нових,
електронних інформаційних продуктів. Інформаційним же суспільством, з
погляду технологічної його інтерпретації, є суспільство, яке широко
користується сучасним високоефективним у технологічному відношенні
способом обробки, збереження та поширення інформації. (Існує навіть
уявлення про своєрідний “ценз вступу” до інформаційного суспільства,
згідно з яким є обов’язковою наявність у домі хоча б трьох із чотирьох
предметів — телевізора, відеомагнітофона, телефону, комп’ютера.) Одним
із найважливіших завдань у процесі формування інформаційного
суспільства в технологічному його розумінні є досягнення можливості
швидкого й ефективного доступу до інформаційних ресурсів глобальної
мережі.
Комунікативна концепція інформаційного суспільства спирається на теорію
комунікації. Власне, виникнення як ідеї комунікації, так і спеціальної
сфери знань — комунікативістики відбулося дещо раніше за появу
електронних засобів масової інформації (ЗМІ), комп’ютерних систем та
мереж. Дослідження велися спочатку стосовно звичайних неелектронних ЗМІ
та телебачення. З виникненням же новітніх інформаційних технологій
розроблене в межах комунікативістики поняття комунікації як процесу
передачі повідомлень, що передбачає наявність відправника, адресата,
процесів кодування й декодування, поширилося й на нові технології. Сама ж
теорія комунікації при ньому розширилася за рахунок введення таких
понять, як інтерактивність, віртуальність, зворотний зв’язок тощо. Проте
в комунікативній концепції інформаційною суспільства поняття
комунікації залишається пов’язаним також і з неелектронними ЗМІ та
телебаченням. Можна сказати, що формування інформаційного суспільства в
межах його комунікативної концепції насамперед зумовлюється значним
зростанням протягом попереднього (ХХ-го) століття кількості та швидкості
поширення тієї або іншої інформації серед усе більших мас населення
земної кулі. Саме це зростання швидкості поширення й обсягу інформації
та створення можливості доступу до неї більшості населення і
співвідноситься із формуванням інформаційного суспільства, тобто
суспільства, члени якого, за даними уявленнями, мають можливість доступу
до великої за обсягом, однорідної за якістю й завжди актуальної
інформації (можливо, у цьому разі точніше б було говорити про
“поінформоване суспільство”).
Слід також сказати, що саме в такому (комунікативному) розумінні
інформаційне суспільство нерідко стає об’єктом критики. Так, Л. Сохань
пише: “У XXI столітті, за оцінкою експертів, головною ареною
суперництва, а, отже, і небезпеки, стане інформаційний простір у
планетарному масштабі. Мета боротьби в цьому просторі — зміна масової
свідомості, уявлень та цінностей окремих людей та соціальних груп.
Сучасна інформаційна техніка дає можливість руйнувати життєвий світ
людей та їхні життєві пріоритети й цінності, занурювати індивідів та
групи у віртуальну реальність, якщо вони не усвідомлюють небезпеки та не
будують захисту від неї”.
Нерідко йдеться про такі можливі зміни людської свідомості шляхом інформаційного впливу:
• некритичне сприйняття реальності;
• неадекватне розуміння ситуації;
• байдуже ставлення до подій;
• формування наркоподібної залежності від отримання нових порцій інформаційного подразнення;
• порушення та розлади психо-емоційних реакцій.
Характерно також, що в сучасній науці в контексті комунікативного
трактування інформаційності з’явилося навіть поняття інформаційного, або
культурного, колоніалізму. Початок реальній практиці
інформаційно-культурного колоніалізму поклала на перший погляд цілком
позитивна ідея необхідності вільного поширення інформації. Ця ідея ще в
1944—1945 pp. була предметом обговорення урядом США, а невдовзі дістала
підтримку і з боку ООН та ЮНЕСКО (в цих організаціях ішлося насамперед
про вільне поширення інформаційних повідомлень з метою зміцнення
миру). Проте досить швидко виявилося, що будь-яка інформація має
світоглядне значення і, крім іншого, поширює стереотипи та цінності
того чи іншого способу життя (найчастіше, звісно, йдеться про
американський спосіб життя) на простір інших етнорегіональних культур.
Крім того, інформація виявилася високо вартісним товаром, і її
виробники почали отримувати надприбутки, що також не залишилося
непоміченим іншими країнами. Тож не дивно, що, наприклад,
західноєвропейські країни дуже швидко почали вживати запобіжних
законодавчих заходів проти інформаційно-культурної експансії США і
говорити про необхідність захисту культурного суверенітету. Внаслідок
цього ще в 1972 р. на Генеральній Асамблеї ООН було прийнято рішення
про контроль над вільним потоком інформації (102 голоси “за” і 1 голос
(делегації США) “проти”).
Початки соцієнтального розуміння інформації можна угледіти у працях
Норберта Вінера, який ще в 1948 р. запропонував інформаційне бачення
кібернетики як науки про управління і зв’язок у живих організмах,
суспільстві та машинах. Пізніше Вінер розвивав кібернетичний підхід до
різних сфер культури, аналізуючи співвідношення необхідності й
випадковості (концепція імовірнісного Всесвіту), зв’язок інформаційних і
термодинамічних закономірностей, та вивчав інформаційні процеси в
контексті цілеспрямованої поведінки. У своїх останніх працях Вінер
звернувся до проблеми машин, які здатні навчатися й самовідтворюватися,
та до питань взаємодії людини з інформаційно-обчислювальною технікою.
На сьогодні залишається актуальною наукова дискусія відносно предметної
сфери інформації: чи є вона властивістю всіх матеріальних об’єктів, чи
тільки живих і самокерованих, або ж тільки істот зі свідомістю. Проте,
хай там як, соцієнтальний підхід до інформаційного розвитку
зорієнтований на вдосконалення когнітивної операційності програмних
систем із метою розширення їх соціальних функцій (у тому числі виконання
виробничих та управлінських завдань), реорганізації з їх допомогою
різних сфер суспільного життя та задоволення реальних життєвих потреб
людини, на перехід від поліпшення технологічних можливостей як таких до
принципово нової форми задоволення соціальних потреб (дистанційне
навчання, консультативна телемедицина, електронні мережі торговлі тощо).
Іншими словами, йдеться не тільки про підвищення комфортності в
традиційному задоволенні інформаційних потреб, а про появу принципово
нових форм задоволення культурних потреб і розширення соціальних
можливостей. Серед завдань інформаційного суспільства в соцієнтальному
його трактуванні — створення можливості реалізації соціальної активності
для всіх верств населення, забезпечення доступу до різноманітних
послуг суспільству в цілому (в тому числі й “соціально незахищеним”, як
тепер прийнято говорити, його верствам), знищення поняття провінції та
ін.
